ХЛОПЧИК-КУЛЬБАБКА ДЗВІНКА МАТІЯШ

Того суботнього ранку на майданчику зовсім нікого не було. Мабуть, усі сплять після нічної грози. Улянка трохи почекала, чи не з’явиться Дануся. Коли чекати набридло, взялася ліпити

пиріжки з піску для ляльки Марини. Лялька була дуже голодна, тому пиріжків треба багато.

Вологий пісок гарно ліпився, пиріжки будуть смачні. Лялька Марина обожнює пиріжки з маком, так само як Улянка. Для себе Улянка теж, звісно, наліпила пиріжків. І для Данусі- може,та пізніше прийде. До речі, Улянчина мама теж любить пиріжки з маком.

«Мамо, хочеш пиріжки?» - гукає Улянка, озираючись на маму.

«А з чим?» - питає Улянчина мама, відриваючись від смартфона.

«Із маком».

«Хочу. Мені два!».

Значить, треба зліпити три. Улянка зосереджено ліпить нову порцію пиріжків. І біжить частувати маму. Поки мама насолоджується пиріжками, Улянка, зручно всівшись на лавочці,

махає ногами, і милується своїми червоними сандаликами.

У цей час на майданчик заходять незнайома їй мама з сином. У обох волосся такого кольору,як квіти кульбаби. Жовто-золоте. Улянка ніколи такого волосся не бачила, і від подиву відкрила

ротик. Жінка-кульбабка і хлопчик-кульбабка. От тільки щось із хлопчиком-кульбабкою не так. Ноги у нього були викривлені, він ішов повільно, наче трохи пританцьовуючи. І золотоволоса голівка у нього теж була трохи схилена набік.

Мама з хлопчиком підійшли до гойдалки.

«Я сам!» — сказав хлопчик, коли мама хотіла допомогти йому сісти на сидіння, бо ж хлопчикові важко було зробити це самому.

Улянка дивилася, як мама-кульбабка гойдала сина, а той скрикував, коли гойдалка злітала догори,і заливався напрочуд дзвінким сміхом, коли гойдалка опинялася внизу.

Злізти з гойдалки без маминої допомоги хлопчик-кульбабка не зміг, хоча й силкувався це зробити. Нарешті мама-кульбабка сама зняла сина.

«Тепер куди?»-запитала золотоволоса мама.

«На пісок!»

«Ой, там же мої пиріжки!І голодна лялька Марина!»

Улянка миттю опинилася в пісочниці біля своїх пиріжків. Хлопчик-кульбабка поволі йшов, перехитуючись із боку на бік до пісочниці, тримаючись за мамину руку.

«Який дивний хлопчик. Він мабуть, зовсім не вміє бігати. Цікаво, що сталося у нього з ногами?» - Улянка спостерігала

за хлопчиком-кульбабкою і машинально кришила піщані пиріжки на грудочки.

«Привіт! - сказала Улянка хлопчикові-кульбабці, що зупинився навпроти неї. - Мене звати Улянка, а тебе?»

"Добрий день, Улянко! Познайомся з дівчинкою, синку. Скажи, як тебе звати».

«Та’ас», - хлопчик-кульбабка не вимовляв «р», так само як Улянка рік тому.

«Я тут ліплю пиріжка для ляльки

Марини. Хочеш поліпити зі мною?»

Хлопчик-кульбабка, він же Тарас, начебто не почув запитання. Він незграбно опустився на коліна і занурив пальці у пісок. І так сидів. Нічого не ліпив, не копав яму і не будував нічого, як

це роблять інші діти. Сидів і все.

«Не хоче ліпити пиріжків, ну й не треба», - подумала Улянка, трохи образившись, адже Тарас зовсім не звертав на неї увага.

«Улянко, нам уже пора йти»,- покликала її мама.

По дорозі додому Улянка запитала:

«Мамо, ти бачила того хлопчика, що сидів у пісочниці?»

«Звісно, донечко»,

«А чого він так дивно ходить? У нього щось сталося з ногами?»

«У цього хлопчика ДЦП, Улянко».

«А що таке децепе?» - Улянка ніколи не чула такого слова.

«Така хвороба, пов’язана з порушенням роботи мозку. Через це йому складно ходити, складно робити більшість рухів, і розмовляти він, мабуть, почав пізніше, ніж його однолітки».

«Ну, коли він вилікується, йому все буде легко. Хай його мама дає йому вітаміни»,- міркувала вголос Улянка

«Бачиш, Улянко, це така хвороба, що не виліковується вітамінами. Вона набагато серйозніша, ніж грип чи бронхіт. Вона триває все життя».

«Усе життя - це дуже довго що, він не зможе ніколи бігати?»

«На жаль, не зможе».

«А пиріжки зможе ліпити зі мною?»

«Це залежить від того, наскільки у нього гнучкі пальчики. Може, зараз йому буде складно. Але пізніше - все вийде».

«А лазити по деревах він зможе?»

«Тaкож ні».

«Це погано-так багато не могти»,- Улянка згадала, як хлопчик-кульбабка не міг злізти з гойдалки.

«Цe правда. Але багато чого цей хлопчик може зараз. Сміятися. Радіти. Любити. Дружити. Мріяти. Співчувати. Те, що важливо для всіх

людей. Те, що насправді головне. І те, що часом не у всіх виходить. Часом людині складно дружити и співчувати, навіть якщо вона цілком

здорова і добре бігає».

«То це нічого, що він не такий, як усі?»

«Однакових людей не буває, Улянко. Тому не

буває «таких, як усі».

Ми всі різні, всі маємо в собі щось особливе, що відрізняє нас від інших. І часто так буває, що ті, хто має складнощі чи проблеми з фізичним тілом, наділені особливими внутрішніми талантами. І всі інші  хочуть більше з ними спілкуватися - саме

через ці таланти».

Улянка згадала, як хлопчик-кульбабка заливався сміхом на гойдалці. І аж сама всміхнулася. Може,у цього хлопчика талант сміятися? Цікаво було би побачити його ще раз.

Улянка сиділа на лавочці й плакала. Учора вона забула ляльку Марину в пісочниці. Сьогодні вони з мамою пішли шукати і не знайшли. Що сталося з лялькою, і де вона тепер? Може, вона теж голосно плаче, як її господиня? Може, їй холодно і вона голодна? Коли Улянка про це думала, їй ставало боляче всередині й вона плакала ще голосніше.

Мама ходила по всьому майданчику у пошуках ляльки Марини, але марно.

«Дівчинка п’аче», - сказав хлопчик-кульбабка мамі. Він хотів, як завжди на гойдалку. Але почув, що плаче ота дівчинка, яка пропонувала йому ліпити пиріжки. А він тоді захотів послухати музику піску. Коли занурюєш пальці у пісок, дуже добре чути цю музику. Кожна піщинка доторкається до іншої піщинки, і звучить мелодія. А біля його пальців було безліч піщинок. Десь так, як зірок на небі. У пісок насипано багато музики. Він розповідав про це мамі, але вона не чує тієї музики.

Коли люди плачуть, це теж музика. Сумна, не така, як музика піску.

«Це Улянка. Мабуть, у неї щось сталося», - його мама теж впізнала Улянку.

«Йдемо!»

«До Улянки?»

«Та!»

Хлопчик-кульбабка відпустив мамину руку. Йому здавалося, що коли йтиме сам, буде швидше.

Але швидше не виходило, асфальт без маминої руки відразу ставав нерівний. Тарас і сам мало не впав, якби мама-кульбабка вчасно не схопила його за комір.

«Не п’ач!» - сказав хлопчик-кульбабка Улянці. Він хотів сказати ще щось, але забув потрібні слова. Зате він приніс із собою музику-не ту, що в піску, а ту, що у нього в серці, і вона лікує. Улянка не чула музики, але музика все одно її вилікувала. Улянка витерла ще трохи мокрі очі. Хлопчик-кульбабка дивився на неї, схиливши голову набік.

«Не п’ач!» - ще раз повторив він. Улянка всміхнулася. Тепер вона звідкись знала, що у ляльки Марини нові господарі, новий дім і їй там добре. А ще їй захотілося погладити хлопчика-кульбабку по голові. Волосся у нього було м'якеньке і тепле. Хлопчик-кульбабка засміявся. Сміх - то також музика. Улянка також засміялася. Удвох ще краще сміятися, ніж одному, тоді музики стає більше.

«Йдемо до пісочниці!»-каже Улянка і бере хлопчика-кульбабку за руку. Виявляється, дорога до пісочниці така довга. Але ходити повільно теж цікаво, хоча й дуже незвично для Улянки. Зате вона встигає розповісти Тарасикові про свій акварiум і рибок, які у ньому живуть. Серед них є золота рибка з червоним хвостом.

«Га’но!»- каже хлопчик-кульбабка.

«Коли ти прийдеш до мене в гості, покажу тобі своїх рибок!».

«Ta!»

У пісочниці Улянка будує замок, а хлопчик-кульбабка слухає музику піску, зануривши у нього пальці. Колись він навчить Улянку чути цю музику, але це буде набагато пізніше.

Історія з журналу "Емаус"

Ілюстрації: Джонні Скіллінг